Вернутся на главную

Матеріал для самостійного опрацювання


Матеріал для самостійного опрацювання на нашем сайте

Статьи
Статьи для студентов
Статьи для учеников
Научные статьи
Образовательные статьи Статьи для учителей
Домашние задания
Домашние задания для школьников
Домашние задания с решениями Задания с решениями
Задания для студентов
Методички
Методические пособия
Методички для студентов
Методички для преподавателей
Новые учебные работы
Учебные работы
Доклады
Студенческие доклады
Научные доклады
Школьные доклады
Рефераты
Рефератывные работы
Школьные рефераты
Доклады учителей
Учебные документы
Разные образовательные материалы Разные научные материалы
Разные познавательные материалы
Шпаргалки
Шпаргалки для студентов
Шпаргалки для учеников
Другое

Проблема людини, є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-цінніс­но значення філософської культури. Людина — альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяль­ності особистості. Усі філософські питання, як стверджу­вав І Кант, зводяться до одного: «Що є людина?».

Антропологія (грец. anthropos — людина і logos — вчення) — сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку. «Серед всіх людських наук наука про люди­ну найбільш гідна уваги».

Межі між цими науками про люди­ну поступово розмиваються, все помітнішою стає тенденція взаємопроникнення методів природознавства і наук про людину. Сучасна філософія і наука широко використовують такі терміни, як «антропоцентризм», «антропний підхід», «людський вимір», «людський фактор».

Досить актуальним є міркування російського філософа М. Бердяєва про те, що людина — «загадка в світі і найвеличніша, мабуть, загадка».

У філософському знанні помітне місце займає гіпотеза, за якою властивість «життя» притаманна природі. У людині ця властивість розвинена найпомітніше.

Основними ознаками, що виокремили лю­дину з проміжних видів, є насамперед наявність розуму, свідомості і мови (другої сигнальної системи), здатність до цілеспрямованої діяльності, а також інші символоутворювальні можливості, завдяки яким люди не тільки почали обмінюватися доцільною інформацією, а й передавати сво­їм нащадкам здобутий досвід, знання, звички. Важливим чинником культивування людського роду став соціальний характер життя перших людських істот. Розумність, мова, соціальність, цілеспрямована діяльність, насамперед тру­дова, — основні якісні характеристики людини.

Одним із основних у філософській антропології є пи­тання про природу і сутність людини, які іноді невиправда­но ототожнюють. Людина поділяється на сутність (природу) та екзистенцію (існування). До людської природи включаються усі загальні властивості людини: розумність, свобода, здатність обирати, здатність оцінювати. До екзистенції включають усі індивідуальні, неповторні риси кожної людини. Ми споглядаємо різницю між філософськими підходами, одні на перше місце покладають природні властивості людини (платонізм, гегельянство, марксизм) та тими ,якими на перше місце ставиться екзистенція (екзистенціалізм). Для субстанціалістів- сутність визначає існування людини. Для екзистенціалістів- людська екзистенція визначає людську природу.

Людина як біосоціальна істота, є склад­ною єдністю тілесного (природного) |духовного (соціально­го, суспільного). Такий дуалізм (подвійність) людського начала дає підстави стверджувати, що за своєю тілесною природою людина — високоорганізована біологічна істота, а за своєю сутністю — соціальне утворення. У цій подвійності все важливе — і тілесне, і духовне (соціальне). Стосовно природності людини К. Маркс зазначав: «Людина є безпосередньо природною істотою. Як природна істота, до того ж жива природна істота, вона наділена природними силами, життєвими силами..., ці сили існують у ній у ви­гляді задатків і здібностей, у вигляді нахилів...». Однак людина якісно відрізняється від інших природних істот своєю специфічною соціальністю. Завдяки наявності та­ких соціальних якостей, як свідомість, мислення, здат­ність до перетворювальної, творчої діяльності, соціальні почуття, людина існує і діє не як природна, а як суспільна істота.

Сучасна антропологія чітко розрізняє природне і со­ціальне буття людини, зосереджуючи увагу на соціальній складовій.

«Поганих людей не буває», — запевняв Ієшуа Понтія Пілата. Чимало науковців переконані, що за своєю приро­дою людина агресивна, егоїстична, ворожа щодо до інших, адже вона інстинктивно успадкувала закони виживання у тваринному світі. Жодна «соціальна алхімія» неспромож­на «переплавити свинцеві людські інстинкти», як ствер­джував Г. Спенсер.

Викори­стовуючи культуру, людина вибудовує свою власну «іншу природу», набуває соціальної сутності. її ознаки — свобо­да, форми і масштаби якої весь час збагачуються, пластич­ність, тобто здатність безперервного вдосконалення, на­буття уявлення про сенс власного існування тощо.

Така різноманітність поглядів на людську природу ціл­ком зрозуміла, адже людина — це відкрита до змін природ­но-соціальна істота, здатна до свідомої саморегуляції, що робить її суб'єктом суспільно-історичної діяльності і куль­тури. Людина — амбівалентна істота з великою кількістю можливостей, які вона не здатна сповна реалізувати в силу швидкоплинності свого життя.

Важливою складовою філософської антропології є вчення про місце людини у світі. Визнання людини як ви­щого творіння природи, надприродних сил спричинило по­яву антропоцентризму — сукупності поглядів на людину як на кінцеву мету світобудови та центр Всесвіту, волода­ря природи. У цьому аспекті філософське вчення про лю­дину розглядається як стрижень всієї філософії, як визна­чальний принцип побудови всіх складових філософського знання.

Філософська концепція людини випрацьовує понятій­ний апарат, що визначає різні характеристики людської істоти: «людина», «індивід», «індивідуальність», «особи­стість», «суб'єкт» тощо. У цьому плані сучасна філософія особливу увагу приділяє поняттю «особистість».

Це поняття характеризує духовний, насамперед моральний розвиток індивіда, коли він мислить і діє відпо­відно до почуття власної гідності та відповідальності за свої вчинки.

Свобода і гідність окремої особистості ста­ють своєрідними індикаторами людської сутності. Кожна людина є індивідом, суб'єктом. Однак саме почуття гідно­сті, самодостатності, «внутрішня автономія», тобто від­чуття незалежності, перетворюють індивіда на особи­стість. Морально відповідальна людина, тобто особистість, має бути тим вимірювачем подій і процесів, які відбува­ються завдяки людській діяльності («людський вимір»). Стати особистістю — непроста справа. Не випадково гово­рять, що людиною народжуються, а особистістю — стають.

Багатогранна природа людини, її творча сутність про­являється у тій реальності, яку вона створює, у світі куль­тури, можливостях передбачити наслідки власної діяльно­сті, з'ясувати перспективи свого існування.

При цьому, на сьогдні немає загальноприйнятої теорії походження людини. Так існують щонайменше три типи теорій ґенезу людства: релігійна, наукова, космічна. Релігійно-міфологічні теорії ,розрізняють духовне і тілесне. Космічні теорії, приводять чимало загадкових фактів історії, які тлумачать як докази спілкування людства з позаземними цивілізаціями. Науково-філософські теорії походження людства виділяють три етапи еволюції: космічний, біологічний та культурний. Відомій і так званий, «антропний принцип», за яким космічна еволюція проходила з врахуванням майбутнього виникнення людини. Все це говорить про перегляд біологічної теорії в сучасній науці класичного дарвінізму. Мутаційна теорія та сальтаціоністські концепції походження людини доводять нелінійний розвиток еволюції. Тому так важливо вияснити наслідки цих концепцій. Так само, важливими виступають соціальні фактори, що формують людину – мова, спілкування, свідомість, мислення, виховання, тощо. До соціального в людині варто віднести соціальні ролі, якими оволодіває особистість в практичному житті. Психічне – це воля, внутрішнє «Я», характер. Всі означені аспекти є в рівній мірі важливими. Якщо зробити одне з них домінуючим, то виникають перекоси їхнього розуміння. Найважливішим для людини,як особистості це її «свобода». Нам людям еобхідно усвідомити, що її суть полягає у здатності людини діяти з власної волі, не детермінуючись обставинами. Свободі протистоїть необхідність, власне свобода полягає у здатності діяти попри необхідність. Свобода, також, є свободою обирати серед можливих варіантів. Свобода є підставою моральності, адже бути моральним неможливо при відсутності свободи. Так само потребує пояснень зв’язок свободи та відповідальності. В історії філософії поділяли проблему свободи на: «свободу від» та «свободу для». Перша – негативна, вона означала прагнення звільнитися від зовнішньої необхідності. Друга – позитивна, вона передбачає опору на внутрішню необхідність совісті чи переконань. Свобода-це вища цінність яку тільки може мати людина у своему житті.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

1. Походження людини,це загадка і с цим потрібно жити.Необхідно звернути увагу на те, що у поясненні проблеми походження людини сьогодні,

продовжують протистояти два вчення: натуралізм та спіритуалізм. Перший виводить людину з природи і відстоює позицію про її походження від мавпи. Другий підхід розкриває ґенезу людини як духовної істоти і виводить її від Бога. Студент повинен пояснити різницю цих підходів. Подумайте, чи можливий діалог між цими позиціями.

2. При відповіді на запитання студент повинен продумати зв’язок між здатністю раціонально мислити та тілесністю людини. Варто згадати ті філософські течії, які доводили незалежність мислення від тіла (платонізм, раціоналізм). Сучасні філософи відстоюють думку про значну роль тілесності у розвитку мислення. Вони нагадують, що формування дитини було б неможливим без участі її тіла. Органи тіла відіграють найпершу роль в чуттєвому пізнанні. Тіло і практика відіграють важливу роль у набутті досвіду, практичній діяльності без яких були б неможливими практичний рівень пізнання. Тіло є запорукою нашого самоусвідомлення, адже поза тілом ми не були б індивідуальностями. Важливим фактором мислення є уява, яка є виявом тілесності. Нарешті, ми не змогли б абстрактно мислити, якби перебували поза простором і часом, цими обов’язковими формами матеріального світу.

3. Відповідь на запитання передбачає усвідомлення того, що практика – цілеспрямована предметна діяльність людини щодо перетворення світу. Трохи іншого значення набуває поняття досвіду – сукупності переживань людини. Виділяють зовнішній та внутрішній досвід.

4. Відомо, філософія не лише створює теоретичну модель світу, за допомогою якої людина намагається зрозуміти себе, складності свого життя. Поряд з релігією, філософія намагається розкрити таємницю долі людини, осмислює феномен її щастя. Проте між підходами релігії та філософії існує відчутна різниця. Релігія в поясненні долі та щастя людини виходить з постулату існування Бога, який в своємі одкровенні розкриває таємницю вічного блаженства, і сповіщає причину тягаря долі кожного. Лише в єднанні з Богом та служінні Йому можливо досягнути щастя і змінити долю на краще. Останньою метою філософії є так само досягнення щастя й мудрості, але через активну пізнавальну діяльність людини, через самозаглиблення й рефлексію. На цьому шляху філософ не засвоює готових істин, а шукає їх, не дотримується незмінних положень, а постійно перевіряє їх певність, не покладається на віру, а шукає останньої очевидності розумом, не зберігає, а змінює ситуацію.

Питання для самостійної роботи.

1 Походження людини ,як проблема.

2. Тілесність і раціональністьта їх взаємодії.

3. Поняття практики та досвіду .

4. Філософські і релігійні підходи до феномену щастя та долі людини.

Першоджерела:

1. Абаньяно Н. Экзистенция как свобода // Вопросы философии. – 1992. – № 8.

2. Ильенков Э.В. Философия и молодость // Ильенков Э.В. Философия и культура. – М.: Политиздат, 1991. – 464 с.

3. Маркузе Г. Одномерный человек. – М.: REFL – book, 1994. – 368 с.

4. Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.: Прогресс, 1992. – 408 с.

5. Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Дегуманизация искуства. – М.: Радуга, 1991. – 639 с.

6. Ортега-и-Гасет Х. Восстание масс // Дегуманизация искуства. – М.: Радуга, 1991. – 639 с.

7. Проблема человека в западной философии. – М.: Прогресс, 1988. – 552 с.

8. Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М.: "Политиздат", 1989. – c. 319 – 344.

9. Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М.: Наука, 1987. – 240 с.

10. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. – М.: Республика, 1993. – 448 с.

11. Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М.: Гнозис, 1994. – 490 с.

Література:

1. Андрущенко В. Социальная философия. / В. Андрущенко, Н. Горлач. – К.; Х., 2002. – 736 с.

2. Андрущенко В.П., Волович В.І., Горлач М.І., Головченко Г.Т., Губерський Л.В. та ін. Філософія. Підручник. – Харків: Консум, 2001. – 671 с.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. – Київ: Либідь, 2001. – 406 с.

4. Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П. Філософія: Навч. Посібник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

5. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.

6. Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К.: Парапан, 2003. – 239 с.

7. Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 447 с.

8. Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – Л.: "Либідь", 2002. – 408 с.

9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – 2.вид., випр., доп. – К.: Академвидав, 2008. – 592 с.

10. Табачковський В.Г. Людина–Екзистенція–Історія. – К.: Наукова думка, 1996. – 184 с.





Название статьи Матеріал для самостійного опрацювання